86. Системи соціального етикету: історичний огляд

ЕТИКЕТОЗНАВСТВО

Етикетознавство (від фр. - ярлик, етикетка, правила поведінки, церемоніал) - спеціальна історична дисципліна, що вивчає загальні правила поведінки в суспільстві, форми прояву етики, застосування її принципів у повсякденній діяльності людини.

Сучасна соціологія й етика виділяють анонімне, функціонально-рольове (в основному службове), неформальне й інтимно-сімейне спілкування. У відповідність з цим розрізняють кілька видів етикету (під ним розуміються встановлений порядок поводження, форми обходження в якому-небудь суспільстві): дипломатичний (протокол) - регулює спілкування працівників дипломатичного корпуса на офіційних прийомах, зустрічах, переговорах і т.д. відповідно до міжнародних правил; військовий - регламентує спілкування офіцерів і солдат на службі й у громадських місцях у відповідності до статутних вимог; службовий - визначає зовнішню сторону поводження керівника і підлеглих, колег по роботі; сімейний - регулює взаємини чоловіка і жінки, старших і молодших членів родини, дітей і батьків. Мовний етикет обумовлює стиль язикового спілкування. Існують також здавна вироблені суспільством правила поведінки в різних ситуаціях: знайомства, на робочої місці, у трудовому колективі, у гостях, за столом і т.д. Окремими елементами етикету є манери, що проявляються в умінні поводитися належним чином стосовно до конкретних умов, у які потрапила людина.

Історія формування етикету в різних країнах відповідає історично виробленим, сталим нормам відносин між людьми. Родоначальником етикетних норм вважають Схід (традиційна прихильність китайців, японців до складного церемоніалам зберігається і зараз). Етикет сприяв розвиткові культури суспільства, становленню її а широкому розумінні слова. Традиційно передаються з покоління в покоління правила ввічливості, що відбивають історичний досвід спілкування. Ще в Древній Греції філософи вчили стриманості і помірності як кращим проявам чесноти. Гарні манери прищеплювалися молоді в спеціальних школах. Етикет завжди визначався укладом життя народу, суспільства, класу, соціальної групи. Він нерозривно зв’язаний об мораль про, моральністю. Наприклад, у Візантії а зміцненням імператорської єдиноначальності вироблялися особливі правила, що регламентують у відповідності про ієрархічними суспільними відносинами все життя двору. Візантійський імператор Костянтин заснував аристократичні титули. Відповідно своєму титулові і рангові кожен придворний повинний був брати участь а церемоніали, виконуючи строго визначені функції. Часто правила етикету, що стосуються вимоги поважати достоїнство людини, відносили це тільки до вузького кола осіб, що належать до визначеного шару суспільства. Таким чином, етикет значною мірою служив засобом відокремлення соціальної верхівки суспільства, що закріплювало станову і майнову нерівність людей. Правила етикету були насичені умовностями, а нерідко і безглуздостям, що сковують людини. У Європі найбільш древнім є іспанський етикет. У 1204 р. Петрусо Альфонса написав збірник правил гарного тону «Дисципліна Клерикали». У наступні сторіччя література про правила етикету нараховувала сотні назв. Манери світського поводження вивчали вихованці лицарських, монастирських шкіл. Дійсного розквіту у своєму розвитку етикет досяг в епоху феодалізму й абсолютної монархії. В систему виховання дітей дворянського походження обов’язково входило доскональне вивчення його правил. Особливою складністю і докладною регламентацією поводження відрізнявся етикет світського дворянства. Він пропонував дотримання специфічних правил пристойності, підкреслюючи станову винятковість дворян у порівнянні з іншими шарами суспільства, диктував манери і стиль поводження, носіння одягу, зачісок, регалій, орденів і т.д. Твердженню етикету сприяло майнове розшарування суспільства, концентрація багатства в руках дворянства й аристократії. Досягнення в області матеріальної культури привели до появи особливих, аксесуарів, предметів для задоволення потреб дворян у їжі, одязі, засобах пересування і т.д. Правила етикету відрізнялися особливою подробицею. Наприклад, установлювалося, на яку висоту жінкам можна піднімати поділ свого плаття, переступаючи поріг причому дамам різного рангу пропонувався неоднаковий боковий вівтар. В арсеналі придворні вітань розрізняли кілька уклонів: звичайній, подвійний і потрійний, котрі застосовувалися в залежності від знатності персони. У дворянському етикеті минулого і прогресивні моменти. Правила так званого політесу (від фр. слова, що означає «ввічливість») передбачали збереження традиційних форм спілкування і звертання людей друг до друга, уміння володіти собою, берегти честь. Звання дворянина зобов'язувало до сплати будь-якого боргу - незалежно від того, чи був він оформлений документами або скріплений лише даним словом. Залежність від етикету настільки міцно входила в повсякденний побут дворянства, що часом приводила до непередбачених важких наслідків. Так, іспанський король Філіп ІІІ став жертвою пожежі, у власному кабінеті, оскільки етикет забороняв особі королівської крові самостійно доторкатися до коминкових щипців і поправляти вугілля в каміні. Закони етикету часом зв’язували монархів значно сильніше, ніж закони конституції. Велике значення у відносинах між державами мав дипломатичний етикет. Відступу від нього приводили навіть до міжнародних конфліктів. У ХVIII ст. потерпіла крах російська місія до Пекінського двору, оскільки російський посол відмовився належним чином зігнути коліна перед китайським імператором, як того вимагав придворний етикет. Поняття «етикет» ввійшло в російську мову в ХVIII в., коли встановлювалися активні політичні і культурні зв'язки про іншими державами. Величезну роль у твердженні в дворянському суспільстві норм європейського етикету зіграла політика Петра I, його орієнтація на Захід. Він впровадив у життя «Табель про ранги», що розділяв осіб, що складалися на державній службі, на 12 класів. Кожен чиновник повинний був вдягатися у відповідності зі своїм службовим становищем, «не гірше і не краще», а «як чин і характер того вимагає», Ці правила пізніше були поширені і на дружин чиновників. До цього в Росії (ХV- ХVI ст.) був у вживанні звід правил поводження городян (так званий Домострой), якими вони повинні були керуватися у взаєминах про владу, церквою, родиною, слугами і т.д. Велику роль у складанні Домострою зіграв царський духівник Сильвестр, що переробили текст у дусі реформ Івана Грозного і додав від себе повчальне повчання у формі звертання до свого сина Анфіму. Всіляко ідеалізувався патріархальний уклад життя, сліпе підпорядкування членів родини її главі. У 1717 р. за наказом Петра I була видана книга «Юності чесне дзеркало» (витримала три видання). Вона являла собою ради молодим дворянам із приводу того, як поводитися у світському суспільстві. Згодом у життя російського дворянства міцно увійшов французький етикет. Імператорський двір, виступаючи законодавцем моди, пишності і блиску пануючого класу, причепливо регламентував правила носіння одягу. Наприклад, у 1742 р. вийшов указ, що дозволяв носити шовк, оксамит і мережива тільки особам перших п’яти класів. Особам, які не мали рангу заборонялося носити оксамит і т.д. У збагаченні способів регулювання людських взаємин одночасно велику роль зіграли правила поведінки, що здавна, існували в простого народу Росії і народів багатонаціональних регіонів імперії. Так, специфічні норми поводження були в козаків Запорізької Січі, українських селян, ремісників міських цехів і ін. Перехід до буржуазного суспільства ознаменувався в європейських країнах рішучий переглядом феодальних порядків, скасуванням дворянських титулів і привілеїв, різким критикою ідеології дворянства. На сцену дворянському етикетові прийшли інші, більш демократичні норми взаємин людей.

У США існує інститут етикету, що носить ім’я Э. Поста одного з популярних письменників, книга якого з питань культури поведінки перевидавалася близько 100 разів. У післяреволюційний час відбулися величезні соціальні зміни, що серйозно впливали на етичні погляди мільйонів людей. На початку 20-х років етикет, правила поведінки у світському суспільстві, що існували колись, відкрито засуджувалися, особливо серед молоді, як пережитки класової моралі («етикетний нігілізм»). Починаючи з 60-х років робилися спроби переглянути відношення до етикету. Однак проголошення гасел про те, що моральною основою «розвинутого соціалістичного суспільства» є гуманізм, аж ніяк не вирішувало і не могло вирішити реальних проблем у сфері моралі. Втілення в життя таких рис культури взаємин, як ввічливість, терпимість, тактовність, коректність, скромність, обов’язковість, точність, вимагає відмовлення від лицемірства, розкриття в людині його справді людської сутності. Доскональне знання правил етикету обов’язково при вивченні історії різних епох, визначенні їхніх специфічних особливостей, відтворенні правдивої картини подій минулого.

Висновки. Ознайомлення з групою спеціальних історичних дисциплін вказує на їх важливість для процесу навчання та історичного пізнання. Як методика і техніка історичного дослідження залежать від розвитку допоміжних дисциплін, так від них залежить залучення і використання нових джерел матеріальної і духовної культури суспільства. Крім того, допоміжні дисципліни тісно переплетені між собою і нерідко не можуть використовуватись окремо. Так, при вивченні писемних джерел разом із методами палеогра¬фічного аналізу використовують філігранезнавство, кодикологію, текстологію, історичну граматику, сфрагістику і, зви¬чайно, хронологію. Можуть бути залучені також епіграфіка, дипломатика, історична географія та інші науки, які можуть допомогти в окремих напрямках досліджень.

88. Символіка тоталітарних режимів. Тоталітаризм (tolalitas, лат. - повнота, цільність, тобто всезагальність влади) політичний режим, (державний лад, що здійснює абсолютний контроль за всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки в XX ст. склався в певну політичну систему. Ідеологія в тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь на всі питання життя людини, включає тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики, економіки, соціальної сфери тощоЕфективна пропаганда має такі засади: завоювання віри населення, простота і повторення ідей (найчастіше за допомогою гасел), використання символів (конкретних образів-знаків ідей, дій та речей) та пов`язування їх із заявами пропагандистів, спотворення та приховування "невигідних" фактів, обман, цензура. Інструментами пропаганди є навіювання, підштовхування до певних дій, натяки, непрямі формулювання певних ідей, звертання до бажань суспільства, елемент авторитету. Навіювання може базуватись на опозиціях "краще-гірше" чи "друг-ворог". Окрім засобів масової інформації, поставленій меті служать різноманітні написи, будівлі, статуї, зображення, музика, публічні заходи тощо Пропаганду також класифікують за формою поширення інформації - усною чи письмовою, а ще - за засобами, які вона використовує: візуальне мистецтво (графіка, живопис, іконопис, архітектура, скульптура, карикатура), література (поезія, проза, драматичні твори, промови), історія, музика, танець, театр, преса, кіно, радіо, телебачення. Вона може застосовувати загальновідомі символи (хрест як символ християнства - його було адаптовано як найбільш лаконічний язичницький символ; свастика - солярний знак, що став синонімом нацизму; серп і молот тощо), кольори (зелений в ісламі - колір Пророка, червоний в СРСР - символ комуністичної партії), скорочення назв (Schutzstaffel за Гітлера - SS), предмети вжитку (гральні карти, поштові марки, монети). [33, 75] Як колись, так і тепер людина піддається пропаганді з усіх боків. Яскравим прикладом цього є пропагандистська кампанія в СРСР: червоний колір, серп і молот, червона зірка всюди - на прапорах, документах, у газетах, фільмах, навіть на одязі - важливим елементом декоративно-прикладного мистецтва 1920-1930-х рр. була агіттканина із зображенням Леніна, написами "Пролетарии всех стран, соединяйтесь!", п`ятикутними зірками, шестірнею (емблемою індустріалізації), образами електрифікації, колективізації, розвитку радянського флоту, авіації і т.п. Як наслідок, пересічна людина була оточена символами комунізму і долучалася до його підтримки чи хоча б страху перед ним.

89. Грошовий обіг в Австрійській імперії. 24 січня 1857 р. підписано віденську монетну конвенцію між Австрією і державами Німецького Митного Союзу, яка стосувалася, передовсім, уніфікації валютних систем. На її основі в обіг запроваджувалася так звана союзна монета (Vereinsmunze). Основним її номіналом був союзний талер (Vereinstaler). Дану конвенцію не ратифікувала низка північнонімецьких держав — Гольштейн, Мекленбург та вільні ганзейські міста: Бремен, Гамбург та Любек. Новою спільною монетно-ваговою одиницею, замість кьольнської марки, став так званий важкий митний фунт (Zollpfund) вагою 500 г. З цієї кількості срібного монетного сплаву 900-ї проби карбували ЗО союзних талерів, що дорівнювали 45 австрійським гульденам. Вага кожного союзного талера становила 18,518 г, у тому числі 16,666 г чистого срібла. Впродовж 1857—1867 рр. на монетних дворах у Відні, Кремниці, Празі, Карлсбурзі, а також у Мілані та Венеції було відкарбовано понад 30 млн шт. союзних талерів. Крім цього, у 1865— 1867 рр. на віденській монетарні виготовили 25 725 шт. подвійних союзних талерів.Для потреб міжнародної торгівлі і здійснення міждержавних платежів випускалися спеціальні золоті торгові монети — золоті крони та півкрони. Золота крона важила 11,111 г золота 900-ї проби. Цих монет було відкарбовано небагато — 796 тис. півкрон та 27 тис. крон. На внутрішньому грошовому ринку крони оцінювалися по 12 флоринів 6 крейцерів, а півкрони — 6 флоринів 33 крейцери. Крім того, Австрія зберегла за собою право карбувати так звані талери Марії Терезії, або левантійські талери, які використовувалися для потреб східної торгівлі. їх метрологічні показники дорівнювали конвенційній монетній стопі 1753 р. і оцінювалися по 2 флорини 10 крейцерів.Одним із головних завдань грошової реформи 1857 р. була уніфікація монетно-грошової системи Австрійської імперії. З 1 вересня 1858 р. ново-запроваджена австрійська валюта була оголошена єдиною законною на всій території імперії. Для полегшення обміну різноманітних монет попереднього карбування на нову монету цісарським патентом від 27 квітня 1858 р. встановлювалося співвідношення між ними. Так, 2 гульдени конвенційної монети (К. М.) обмінювалися на 2 гульдени 10 крейцерів австрійської валюти (А. В.), З крейцери К. М. — на 5 крейцерів А. В., 6 крейцерів емісії 1848 та 1849 рр. — на 10 крейцерів А. В., 1 крейцер 1851 р. — на 1,5 крейцера А. В. тощо.

90. Історична демографія: предмет і завдання. ДЕМОГРАФІЯ ІСТОРИЧНА вивчає історичні передумови, закономірності і характер розвитку народонаселення на різних етапах розвитку людської цивілізації. Термін "демографія" (від грец. народ і пишу) вперше ужив у 1855 р. французький естестовоиопытатель і математик А.Гийяр. У перекладі із грецького він означає "народоопис" або "опис населення".

Демографія як суспільна наука займається розробкою різних питань, серед яких чисельність, територіальне розміщення, склад населення і його зміни, причини і наслідки останніх. Поняття "історична демографія" з'явилося в наукових купах наприкінці XIX в. Так, на міжнародному конгресі гігієни і демографії, що проводився у Будапешті в 1894 р., вперше працювала секція історичної демографії. Будучи частиною демографічної науки, історична демографія розглядає ті ж процеси і явища, але в ретроспективі. Без опори на конкретний історичний матеріал, наявності методики вивчення чисельності і складу населення, динаміки розвитку продуктивних сил у різні епохи, процесів, що впливають на зміну соціальної структури суспільства, задачі даної дисципліни не тільки не можуть бути виконані, але і науково поставлені.

Оскільки демографічні процеси вивчаються на тлі подій, що є складовою частиною всього суспільно-історичного розвитку, історична демографія розглядає періодизацію закономірностей росту і рухи населення, зміни соціальної структури суспільства, статево - вікового складу, розвитку продуктивних сил, чисельності і рухливості населення в різних соціально-економічних формаціях. Вона досліджує класовий і професійний склад населення окремої країни, регіону в тимчасовому зрізі, джерела і форми його комплектування. Саме з визначення чисельності населення давнього світу, з рішення цієї важливої наукової задачі і почалося становлення історичної демографії.

Предметом вивчення історичної демографії є і такі питання, як заселення визначеної місцевості, динаміка чисельності і структура населення окремих регіонів, історичні аспекти формування в різних країнах селянства, робітничої клас, інтелігенції, джерела і форми комплектування визначених колективів, соціальна структура суспільства. історична демографія ,досліджує історію розвитку народонаселення світу, континентів, окремих регіонів і країн, визначаючи в такий спосіб реальне значення інтенсивності соціальної, природної і територіальної рухливості населення при різних соціально-економічних формаціях.