Розділ 3. Розвиток ідей Гатлінга та нові зразки багатоствольного озброєння з обертальним блоком стволів

З розвитком науки та техніки можна було очікувати відходу від ідей Гатлінга та інших винахідників, але цього не сталося. Завдання, що стояли перед військовими та винахідниками могли бути реалізовані різними шляхами, але шлях збільшення кількості стволів залишався одним із найвигідніших.

Незважаючи на розвиток технологій і матеріалів, принцип дії гармати Гатлінга не зазнавав змін. Той самий блок стволів розкручується зовнішнім приводом. До речі, саме через те, що, на відміну від своїх предків, сучасні «Гатлінги» працюють від електромотора (або іншого двигуна), їх використання в якості зброї піхоти є дуже непрактичним.

За іронією долі, реванш «Гатлінга» над одноствольними автоматичними кулеметами відбувся більше ніж через півстоліття, під час війни в Кореї, яка стала справжнім полігоном для випробування реактивної авіації. Незважаючи на свою запеклість, бої між F-86 і МіГ-15 показали низьку ефективність артилерійського озброєння нових реактивних винищувачів, які перекочували з поршневих предків. Літаки того часу озброювалися цілими батареями з декількох стволів калібром від 12,7 до 37 мм. Все це було зроблено заради збільшення секундного залпу: адже ворожий літак, що безперервно маневрує, тримався в прицілі лише долі секунди і для його ураження потрібно було за короткий час створити велику щільність вогню. У той же час одноствольні гармати практично підійшли до «конструкційної межі» скорострільності - ствол занадто швидко перегрівався. Несподіване рішення знайшлося сама по собі - американська корпорація General Electrics ще наприкінці 1940-х почала експерименти зі старовинними гарматами Гатлінга, взятими з музеїв [27, с. 36]. Блок стволів розкручувався електромотором, і озброєння 70-річної давності відразу видало скорострільність більше 2000 пострілів на хвилину (цікаво, що існують дані про установку електроприводу на гармати Гатлінга ще наприкінці XIX століття; це дозволяло досягти скорострільності в кілька тисяч пострілів на хвилину - але в той час подібний показник виявився нікому не потрібним). Розвитком ідеї стало створення гармати, що відкрила цілу епоху в збройовій справі, - M61А1 Vulcan [25].

Вулкан - це шестиствольна гармата масою 190 кг (без боєкомплекту), довжиною 1800 мм, калібром 20 мм і скорострільністю більше 6000 пострілів на хвилину. Автоматика «Вулкана» працювала за рахунок зовнішнього електроприводу потужністю 26 кВт. Живлення боєприпасами - безланкове, здійснюється з барабанного магазину ємністю 1000 снарядів зі спеціального рукава. Стріляні гільзи повертаються назад в магазин. Таке рішення було прийнято після інциденту з літаком F-104 Starfighter, коли викинуті гарматою стріляні гільзи були відкинуті повітряним потоком назад і сильно пошкодили фюзеляж літака. Величезна скорострільність гармати також приводила до непередбачених наслідків: коливання, що виникали при стрільбі змусили змінити темп стрільби, щоб виключити резонанс всієї конструкції. Віддача гармати теж піднесла сюрприз: в одному з випробувальних польотів нещасливого F-104 під час стрільби, Вулкан зірвався з лафета і, продовжуючи стріляти, розірвав снарядами всю носову частину літака, льотчик при цьому лише дивом зумів катапультуватися. Однак після виправлення цих недоліків військові США отримали легку і надійну зброя, яка перебуває на озброєнні не одне десятиліття. Гармати М61 використовуються на багатьох літаках і в зенітному комплексі Мk. 15 Phalanx, призначеному для ураження літаків і крилатих ракет. На основі М61А1 був розроблений шестиствольний скорострільний кулемет М134 Minigun калібром 7,62 мм, завдяки компютерним іграм і зйомкам у численних фільмах став найвідомішим серед всіх збройних систем з обертальним блоком стволів [21]. Кулемет призначений для встановлення на вертольотах і кораблях. Пізніше, ці системи озброєння пройшли успішне випробування у польових умовах під час війни у Вєтнамі [1, с. 46].

У 60-х роках на озброєння американської армії стали надходити вертольоти. Для їхнього озброєння необхідна була зброя з великою щільністю вогню. У 1962 р. Дженерал Електрик приступила до виробництва нового зразка авіаційного кулемета M134 minigun (GAU-2B/A). Він був розроблений на основі гармати М61. Блок з 6 стволів приводиться в рух електродвигуном. Скорострільність більше 2000 (по наземним цілям) і 4000 (для повітряного бою) пострілів на хвилину, але за необхідності може змінюватися від 300 до 6000 пострілів за допомогою реостата. Боєкомплект кулемета становить 1500-4000 патронів, зєднаних ланковою стрічкою. Крім різних вертольотів мініган використовується для озброєння легких штурмовиків «Скайрейдер», «Драгонфлай» і літаків вогневої підтримки «Ганшіп» [14, с. 24].

Найпотужнішою в історії гарматою з обертальним блоком стволів стала американська GAU-8 Avenger, призначена для установки на штурмовик А-10 Thunderbolt II. 30-мм семиствольна гармата призначена для стрільби переважно по наземних цілях. Оскільки гармата і літак спочатку проектувалися спеціально один для одного, стрільба з GAU-8 не призводить до сильного порушення керованості А-10. При конструюванні літака було враховано і те, що порохові гази від гармати не повинні потрапляти в двигуни літального апарату (це може призвести до їх зупинки), - для цього встановлені спеціальні відбивачі. Але в ході експлуатації А-10 було відмічено, що незгорілі частки пороху осідають на лопатках турбокомпресорів двигунів і знижують тягу, а також призводять до підвищеної корозії. Для запобігання цього ефекту в двигуни літака вбудовані електричні допалювачі. Запальні пристрої включаються автоматично при відкритті вогню. При цьому, відповідно до інструкції, після кожного розстріляного боєкомплекту двигуни А-10 необхідно промивати від кіптяви [23, с. 22]. Хоча під час бойового застосування гармата не показала високу ефективність, психологічний ефект був надзвичайно позитивним для користувача.

За часів холодної війни було б дивно, якби Радянський союз не створив збройної системи, яка могла б конкурувати з іноземними зразками. У СРСР роботи з розробки скорострільних систем озброєння зі створення корабельних засобів ближньої ППО. Результатом стало виникнення сімейства зенітних автоматів, сконструйованих в тульському КБ Точного приладобудування. 30-мм гармати АК-630 досі становлять основу ППО пострадянських кораблів [27, с. 35].

Історія створення в гармат серії «ГШ» почалася у 1966 р. , коли зі схвалення Д.Ф. Устинова почалося відродження робіт зі створення авіаційного стрілецько-гарматного озброєння. Радянські військові країні значно пізніше усвідомили потребу мати на озброєнні аналог «Вулкана», тому між випробуваннями гармати ГШ-6-23 та рішенням про прийняття її на озброєння пройшло майже десять років. Темп стрільби ГШ-6-23, яка встановлювалася на літаках Су-24 і МіГ-31, становить 9000 пострілів на хвилину, а первісна розкрутка стволів здійснюється стандартними піропатронами ППЛ (а не електро- або гідроприводами, як в американських аналогах), що дозволило значно підвищити надійність системи і спростити її конструкцію. Після спрацьовування піропатрона і подання першого заряду блок стволів розкручується за рахунок використання енергії порохових газів, що відводяться з каналів стволів.

Враховуючи важливість виконуваного завдання, в березні 1967 р. було сформовано і дислоковано в КБ приладобудування окреме військове представництво, на яке були покладені завдання з контролю робіт, виконуваних в інтересах Військово-повітряних сил [5, с. 102].

Найбільш актуальною була проблема різкого підвищення скорострільності авіаційних гармат (темпу стрільби). Гармати повинні були надійно працювати в жорстких умовах та потребувати низького рівня технічного обслуговування. При цьому маса гармат і їх габарити повинні були бути мінімальними [3, с. 5].

Випробування гармат велися досить ретельно: передзаводське відпрацювання, заводські випробування, державні наземні та льотні випробування (для сухопутних військ - полігонні і військові випробування). До моменту початку освоєння серійного виробництва на заводах або прийняття гармати на озброєння виготовляються і випробовуються по кілька десятків зразків, відстрілюються до мільйона патронів.

Першою прийнятою на озброєння із серії ГШ стала 23-мм авіаційна гармата ГШ-23. У ній вперше була синтезована базова двоствольна схема, що дозволила довести темп стрільби до 3200 пострілів на хвилину із забезпеченням необхідної живучості.

Зрештою радянська авіація отримала, мабуть, найбільш скорострільні у світі гармати - 10000 пострілів на хвилину. Серед них найскорострільніша шестиствольна авіаційна 23-мм гармата ГШ-6-23 і її модернізований варіант ГШ-23-6-23М призначена для фронтового бомбардувальника Су-24.

Обєктивною оцінкою досягнутих успіхів радянських конструкторів у зниженні маси гармат з індексом «ГШ» може служити порівняння характеристик двох шестиствольних гармат: ГШ-6-23 та американської 20-мм М-61 «Вулкан». Радянська гармата, не вимагаючи для своєї роботи потужного зовнішнього джерела енергії, має практично вдвічі більший темп стрільби при вдвічі меншій масі зброї. Враховуючи, що дуже часто радянські конструктори не проводили розробку озброєння «з нуля», а використовували креслення і зразки отримані різними шляхами з інших країн, можна з упевненістю сказати про природність цих показників.

За свідченнями очевидців, 150-снарядна черга з ГШ-6-23 більше нагадувала гуркіт грому, ніж чергу, а літак при цьому оповивався яскравою вогняною загравою. Ця гармата, характеризувалася високою точністю, встановлювалася на винищувачах-бомбардувальниках МіГ-27. Використання ГШ-6-23 по наземним цілям змушувало льотчиків виходити з пікірування вбік, щоб уберегтися від осколків власних снарядів, які піднімалися на висоту 200 м. Нарікання викликала і величезна сила віддачі: на відміну від свого американського аналогу А-10, МіГ 27 від початку не розраховувався під таку потужну артилерію. Тому через вібрації і удари виходило з ладу обладнання, деформувалися вузли літака, а в одному з польотів після довгої черги в кабіні пілота відвалилася панель приладів - льотчику довелося повертатися на аеродром, тримаючи її на руках.

Вогнепальна зброя схеми Гатлінга - практично межа скорострільності механічних збройних систем. Незважаючи на те що в сучасних скорострільних одноствольних гарматах застосовується рідинне охолодження стовбура, що істотно знижує його перегрів, системи з обертовим блоком стволів все ж більш пристосовані для ведення тривалої стрільби. Ефективність схеми Гатлінга дозволяє успішно виконувати покладені на зброю завдання, і ця зброя по праву займає місце в арсеналах всіх армій світу.