2.3 Приклади конструкцій водовідвідних споруд

Найпростішими водовідвідними спорудами є безтрубні осушники (рис. 2.1), які являють собою траншеї, заповнені камяним матеріалом, жердинами і фашинами. Камяний матеріал (засипку) укладають у траншеї за принципом зворотного фільтра; вниз траншеї укладають крупний камяний матеріал (гальку) з розмірами фракцій 5-10 см, потім крупний щебінь (3-5 см) або цегляний щебінь (5-7 см), а зверху - гравій з розмірами фракцій 1-2 см. Застосування для засипки піску не допускається через його недостатню водопропускну здатність. На дно траншеї осушувачів замість крупного камяного матеріалу укладають жердини діаметром 5-10 см або фашини, які мають невисоку водопропускну здатність, тому що їх застосовують тільки у разі відсутності інших матеріалів. Фашини виготовляють з лози, яку звязують у пучок товщиною 20-30 см у поперечному розрізі. На жердини або фашини насипають шар гравію товщиною 10-15 см з розмірами фракцій 1-2 см.

Під час влаштування трубчастих осушників на дно траншеї укладають труби (азбестоцементні, керамічні, деревяні) з пропилами (вгору) або отворами і крізними стиками. Пропили, отвори і стики закладають шаром моху від засмічення і залиття водою. Діаметр труб має бути не меншим за 100 мм, крім труб, які укладають у траншею з фільтруючою засипкою з гравію.

Рис. 2.1. Безтрубні осушники

Для створення поверхні, заданої за умовами експлуатації літної смуги, верхня частина осушників одерновується з влаштуванням водоприймальної щілини 5-8 см або обробляється бітумом із збереженням водопроникності гравію (витрата бітуму 6-8 кг на 1 м² ).Траншеї для осушників встановлюють прямокутного або трапецеїдального (у нестійких грунтах) перетину з коефіцієнтом закладення укосів 0,15-0,25. В окремих випадках за наявності погано фільтруючих грунтів або у разі глибокого залягання водопроникних горизонтів для забезпечення водовідводу із замкнених ділянок встановлюють вибіркові мережі осушників. Для найкращого перехоплення поверхневих вод осушники у плані розташовують перпендикулярно до лінії стоку води. Відстані між осушниками мають дорівнювати 20-30 м з урахуванням наявності "блюдець" на ділянці. Схили для осушників без труб становлять 0,01-0,02, з трубами - не менше 0,003. Початкове заглиблення осушників без труб становить 0,2-0,3 м, з трубами - 0,6 м. Протяжність осушників без труб 50-70 м, з трубами 70-120 м.

Під час проектування мереж осушників на плані вертикального планування або схемі генерального плану аеродрому показують їхнє планове положення, проектні відмітки дна траншей, проектні схили, а також загальний обєм земляних робіт.

На ділянках з неглибоким заляганням добре фільтруючих грунтів і невеликими за площею пониженнями осушення виконують за допомогою водовбирних колодязів (рис. 2.2) і осушників.

Рис. 2.2. Водовбирні колодязі

Приклад водовідводу з летовища за допомогою водовбирних колодязів і осушників показаний на рис. 2.3, а.

Рис. 2.3. Осушення замкнених ділянок

а - за допомогою водовбірних колодязів; б - системою осушення і водовбірним колодязем.

Водовбирні колодязі на польових аеродромах бувають двох типів. У разі неглибокого залягання водовбирного шару (до 2 м) колодязі влаштовують у вигляді простих шурфів, заповнених за типом зворотного фільтра. Зразкові (еталонні) розміри колодязів у плані - 0,8 Ч 0,8 м; 1 Ч 1 м.

У разі глибокого залягання водовбирного шару колодязі влаштовують за схемою, зображеною на рис. 2.4, б. У цьому випадку дрібні свердловини зміцнюються трубами діаметром 150-200 мм. Глибина свердловини визначається глибиною залягання водовбірного шару.

Укоси дамби з боку водоймища зміцнюють дернуванням плазом у стінку або мощенням. Тип і конструкцію кріплення укосів вибирають з урахуванням виду ґрунту, висоти і крутості укосів, що укріпляються, висоти хвиль, наявності льодоходу та місцевих матеріалів.

Перехоплення і відведення поверхневих вод з прилеглих водозбірних площ здійснюють за допомогою нагірних канав. Нагірні канави (рис. 2.4) проектують на карті масштабу 1:50000 за межами летовища з нагірної сторони. Їх трасують з урахуванням найкращого перехоплення поверхневих вод, мінімально можливої протяжності та забезпечення схилів дна 0,005 і більше. На поворотах канав передбачають закруглення радіусом не менше як 2 м. Гирла нагірних канав виводять у природні низини (яри, лощини, струмки і т. ін.).

Рис. 2.4. Нагірна канава і захисна дамба

Розміри перетину нагірної канави визначають за табл. 2.1, залежно від розміру водозбірної площі, з якої відбувається приплив поверхневих вод до нагірної канави, що розглядається.

Таблиця 2.1

Розміри перетинів водовідвідних і нагірних канав

На плані вертикального планування або на схемі генерального плану вказують: трасу нагірної канави (дамбу) і її привязку до осі або кромки злітно-посадкової смуги; відмітки початку і кінця ділянок нагірної канави з однаковим схилом (відмітки низу і верху греблі); схил і довжину цих ділянок; гирло нагірної канави, а також розміри її перетину. Закладання укосів канав виконують залежно від виду грунтів (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Закладання укосів канав залежно від виду грунтів

Для перехоплення і відведення поверхневих вод використовують кювети і насипи поблизу розташованих доріг з відповідним зміцненням їхніх укосів від розмиву.